Уже котрий рік поспіль час своєї відпустки Олена Бешлей присвячує поїздці з Канади до України, у с. Задністря до дідуся і бабусі. Робить це ще й з іншою метою: доставкою гумвантажу, який вдається зібрати у середовищі канадійців українського походження. Це взяла собі за обов’язок з 25 лютого 2022 року, відколи московити вдалися до повномасштабного вторгнення в Україну.

Понад 20 років вона проживає з родиною у м. Гамільтон, де здобула освіту і працює у сфері фінансів. Повномасштабна війна змусила не сидіти без діла, а постійно шукати тих, хто би підтримав українців у боротьбі проти жорстокого окупанта у відстоюванні незалежності рідної держави. Члени діаспори активно почали допомагати, лиш би Україна вистояла.

Зараз цей запал дещо зменшився з відомих причин всеукраїнського та локального характеру. Люди через соцмережі швидко дізнаються новини, а ще швидше – негативного характеру. Їх дивує як так: одні організовують  збір медикаментів, інвалідних візків, засобів гігієни тощо, розуміючи, наскільки це важливо сьогодні, а хтось – краде великі суми коштів, ослаблюючи економічний потенціал країни. Так, але і зупинятися не можна, бо запити від військових дотепер надходять, і якщо їх не закривати, то та чи інша ділянка буде  послаблена і ворог витіснить наших хлопців з позицій. Це і додає несхитності, як і відвідини військових шпиталів,  де лікуються та проходять реабілітацію колишні бійці.

Олена Бешлей говорить, що має довіру до ГО "Координаційний центр допомоги армії "Самбір". Найперше, чим допомагають, – це медичними засобами. Так було на початку і є дотепер. Головне порятунок життів, хоча не відмовляють і в закритті інших потреб.

Контейнери формують не один  день. Доставка займає місяці. Це непростий довготривалий процес, який ретельно і доскіпливо контрольований канадською стороною, представники якої час від часу приїжджають безпосередньо у Самбір і перевіряють, що куди і кому надійшло.

Олена Бешлей надіється на розуміння місцевої влади насправді дуже нелегкої волонтерської роботи. Сподівається, що вона сприятиме  процесу допомоги та підтримуватиме волонтерів. Адже корінні канадійці, приїжджаючи в Самбір, повинні бачити  позитивне ставлення до того, що роблять. Вони навідуються, аби самим очно побачити ще й елементи  війни. Олена Бешлей також не розуміє, чому волонтери залишаються нерідко наодинці з проблемами: і складається враження, що для когось війна є, а для когось її немає. Мали би всі бути одностайними у підтримці фронту.

У Канаді вона з однодумцями проводить різні акції лиш би зібрати кошти і купити щось для потреб бійців: намагаються продавати ті ж розфарбовані гільзи, різні військові трофеї вартістю від 500 до 1000 доларів... Взяла за правило: грошей не передавати, а придбати необхідні речі, що стосуються тактичної медицини і доставити в Україну, у чому задіяна не одна людина. Хотіла б, аби активніше допомагали і щойно прибулі на терени Канади біженці, бо вони якраз і найбільш пасивні у цьому плані.

Крім медичного вантажу та засобів гігієни, передавали автомобілі хлопцям, які воюють на Донеччині та Харківщині. І зараз мають передати ще одне авто у зону бойових дій. Допомогу скеровують адресно: конкретним шпиталям; особам – тоді простіше перевірити їх наявність та використання.

За 4,5 роки передали близько 20 контейнерів, спільно з партнерами з Торонто та Сент Катрінс. 

Завдяки підтримці інших волонтерів допомогли двом хлопцям з ампутаціями: одному у протезуванні ноги; іншому – руки. Буваючи у санаторії Великого Любеня, привозить тим, хто виходжується після поранень, розвиваючі іграшки; аналогічно і коли навідується до Трускавця до представників з Інтернаціонального легіону. Допомогу збирають у м. Сент Катрінс (Ніагарський регіон) та Гамільтоні, а потім транспортують ближче Торонто, звідки відправляють вже в Україну.

Олена каже, що знає  людей для яких допомога Україні на першому місці. До прикладу, є знайомі українці, які народи-лися вже в Канаді, нерідко їздять на автомобілях, що розвалюються, але жертвують, що можуть, лиш би підтримати Україну, яка у вогні через атаки ворога; для них пріоритет – купити дрон, а не новий автомобіль для себе; печуть печиво на ті ж ярмарки, хоч самим іноді дуже важко.

Не без того, що є й такі, які розчарувалися і опустили руки.

- Насправді ж хлопці, які воюють, нічого не просять, – говорить Олена, бо перед тим, як вирушати в Україну, запитувала їх, що їм привезти. Може, хоч вітаміни... Відповідають: те, що потрібно, придбають за свою зарплату: не хочуть нічого просити. Такий підхід її дуже дивує. Достатньо, що вони воюють, перебувають під постійними обстрілами, де є загроза життю, а вони готові ще й самі себе за власний кошт забезпечувати... Тил має бути активним і дбати про них.

Інколи не так вже й багато треба: звичайний чоловічий одяг; футболки, нижню білизну, щоб можна було переодягнути пораненого з поля бою...

Про себе Олена Бешлей говорить: хоче приїжджати в Україну, адже це її рідний дім, головне, аби було вибито ворога з отчої землі. Повезе до Канади цукерки "Світоч"; можливо, каву “Львівську”; для близьких знайомих вишиванки. Здивована високими цінами на все. Такого раніше не було. Обід на двох осіб обходиться у 1000 гривень.

У Канаді також все дуже дорого, особливо, оренда житла. Якщо зарплата в межах 4 тисяч канадських доларів, то за оренду однокімнатної квартири доведеться заплатити 1,5 тисячі канадських доларів, плюс пальне для автомобіля; його страхівка і так далі...

Щодо війни, то вважає: триватиме ще довго, а якщо локалізується, то до певних зон.

Висловила свою думку і з приводу того, що ті, хто виїхав за кордон через війну, не завжди поводять себе належним чином, мовляв, усі їм щось винні, замість вдячності.Мало таких, та все ж є. Наголошує співрозмовниця також на тому, що ті, хто виїхали, тікаючи від війни у 2022 році, малоймовірно, аби повернулися в Україну, адже їхні діти зростають в англомовному середовищі, навчаються у школах та інших освітніх закладах. Дорослі облаштували побут, тому під великим питанням їхнє повернення на рідні терени.

Бажає нам бути добрішими; єдиними, бо лише в єдності наша сила; не сваритися, а допомагати один одному.

Розповіла про такий факт: їй потрібно було відправити з Самбора через "Нову пошту" ящик з гумантажем для бійців, які воюють під Костянтинівкою, а нести його – не з легких, тож і попросила чоловіка, який йшов у глибокій задумі, допомогти. Він, коли це почув, тут же дав згоду і ніби просвітлів, що може чимось добрим прислужитися.

Коли приїхала до Канади на початках дуже дивувалася, що незнайомі люди можуть тобі у дворі, де мешкаєш, чи просто, коли йдеш по вулиці, посміхатися... Там це норма. І нам треба у цьому наслідувати канадійців. Нести собою світло.