Вероніку Клінкевич з с. Ралівка з двома синочками побачила під час освячення Стіни пам’яті у приміщенні районної ради. Стояла довго, вдивляючись в обличчя того, кого любила і з ким будувала стільки планів на майбутнє…

З Романом познайомилася в колі друзів у 2012 році. Зустрічалися три роки і три місяці. Після освідчення побралися. Першим народився синочок Артур, якому зараз десять років. А через два з половиною рочки молодший син Маркіян. Мріяли ще й про донечку, однак цьому не судилося здійснитися. Мали  намір добудувати будинок, купити автомобіль; започаткувати свій бізнес (відкрити магазин)…

Роман був за зятя. Активний, любив господарювати. Їздив у мирний час на заробітки до Польщі. Разом з ним і Вероніка. Як  говорить дружина бійця, дуже добре собі жили. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення русні в Україну, чоловік 9 березня приїхав з Польщі.

Того ж місяця працевлаштувався на  Самбірський  завод  будівельної кераміки. Зголошувався неодноразово  у ТЦК. Його не брали. Через рік  мобілізували. Спершу був на Хмельниччині у Кам’янець-Подільському на навчанні. Вкінці літа його відправили в Рівне на полігон, звідти – у 169 Навчальний центр імені князя Ярослава Мудрого (НЦ «Десна», в/ч А0665).

Наприкінці жовтня почав брати участь у бойових діях як штурмовик під  Донецьком, де пробув до кінця грудня. Тут отримав поранення ноги; контузії. Приїхав  додому  у відпустку на 15 днів. Незабаром дізнався, що їхню групу розгромили, залишилось всього 5 чоловік. Романа прикомандирували до 130 окремого розвідувального батальйону.

Воював тривалий час на Запорізькому напрямку, звідки був скерований у Рівне на навчання на снайпера. Приїжджав неодноразово додому у відпустку. 

Брав участь і в боях на Курщині, правда, не дуже довго. Десь з місяць. Не одного побратима врятував (виніс на плечах), було, що й мертвих виносив, лиш би вдома рідні могли  похоронити  Захисника. Там  також  отримав контузії. Перебував у лікарнях. Вероніка  їздила  до нього і в Запоріжжя, і в Суми по  декілька  разів. Повертався щоразу до своїх. Казав, що хлопці там самі і мусить бути з ними.

 Приїжджав на похорон батька, якого не стало у листопаді 2024 року. Був місяць вдома, а потім знову  скерований  у м. Рівне. Дали йому ще сім днів відпустки, після чого командир викликав його на Донецький напрямок у Часів Яр. Заїхали на позицію 1 лютого. Перебували там до 8 березня. Їх не могли ні поміняти, ні вивезти. Противник дуже обстрілював дороги. І весь час наступав. Восьмого березня Роман отримав вогнепальне поранення у грудну клітку. Було уражено  сплетіння артерії, трахеї і легені. Куля пройшла на виліт. Він сам, стікаючи кров’ю, вийшов з позиції і добрався до евакуаційної групи. Його відразу забрали у Дружківку, де ввели в кому і відправили до  Дніпра. Там прооперували; видалили частину легень. Позшивали уражені ділянки. 17 березня він почав приходити до тями. Коли перший раз відкрив  очі (дружина весь час була біля нього) у стані шоку його знову ввели в кому. У супроводі евакгрупи його санавіацією відправили до Києва. За ним поїхала і дружина. Тут стан його здоров’я намагалися всіляко стабілізувати, хоча надії на повне одужання не давали.  31 березня Романа перевезли до Львова, де в реанімаційному відділенні повернувся до свідомості, почав говорити. Але це все на фоні інсульту, який стався у нього ще в Дніпрі і він втратив зір.

Прийшовши до пам’яті, перше слово, яке вимовив, було Дружківка. Згадав дружину, дітей, маму, сестру і дуже часто кликав батька. Лікарі, знаючи, що в нього у руці тромб, все ж думали, що вдасться врятувати руку, але в якийсь момент тромб  обірвався і Романа 27 травня  о 16.45 год. не стало. До дружини вийшов хірург і сказав: «На жаль, ми не врятували вашого хлопця». Не вдалося врятувати того, хто  назавжди залишиться Героєм, адже виніс з поля бою багатьох поранених солдатів… 

Воїна Романа Клінкевича  22 серпня 2024  року нагороджено відзнакою «За службу Державі»; 20 травня 2025 року відзначено почесною відзнакою командувача військ оперативного командування «Захід» «Срібний Хрест»;  почесною пам’ятною відзнакою «Без права на славу – во славу держави»; іменним ножем, на якому вигравірувано 130 ОРБ.

Героєм він залишиться назавжди. Не лише для рідних. Діти  ним гордяться. Маркіян приходить до банеру біля школи, і розмовляє з батьком, якого бачить на портреті; розповідає, за що його нині похвалили…

Діти часто плачуть за татом і це повертає п. Вероніку до спогадів про чоловіка; його телефонних дзвінків, в тому числі з бойових позицій; часто спілкувалися по відеозв’язку. 

Вони навчалися у Самбірському професійному ліцеї сфери послуг, до того ж здобули одну спеціальність кухаря-кондитера, але познайомилися  поза  ним. Дружина згодом закінчила ще й коледж  економіки  та інформаційних технологій, а також Львівський національний університет  ім. Івана Франка (статистичний факультет). 

Як ділиться співрозмовниця, були дуже схожі навіть зовні. Разом їм  було  легко  і комфортно. Сподівалися на краще, та все вже в минулому. Життя розпорядилося по-іншому.

Розуміє: найбільшим багатством є сини. Вони плакали, коли батько щоразу вирушав на фронт; не хотіли  відпускали його. Востаннє, коли їхав, сказав, що, мабуть, не повернеться, звертаючись до своєї половинки. Вона відмахнулася  від цих слів, не говори, мовляв, дурниць. А вони виявилися, на жаль, пророчими.

У день, коли Роман отримав під Донецьком поранення, мала якийсь  великий неспокій. Чоловік не виходив на зв’язок. Це ще більше змушувало хвилюватися. І таки погане передчуття справдилося. 9 березня зателефонував командир  й повідомив, що чоловік отримав поранення. Наступного дня поїхала до Дніпра.

Постійно думками повертається до пережитого. Старший син намагається не показувати, що сумує за батьком, а менший більш відкритий. Артур мріє в майбутньому стати рятувальником  або  поліцейським; молодший – ще нічого не говорить.

Коли  вперше наснився Роман, запитала у нього, чому ти помер? Він відповів: так мало статися.  У наступних снах бачила його у військовій формі з наплечником; як ляльку відкинув їй у руки…

Його життя обірвалося у 32 роки. Якби  не війна, то мав би довге і гарне майбутнє. Передчасну втрату Романа  переживає не лише його дружина, а й  рідна мама та сестра.

Що ж до дітей, то обов’язок їх ростити повністю ліг на материнські плечі (працює лаборанткою у місцевій школі). Прикро, що, крім пенсії на дітей, жодних виплат ще не отримала. А вже рік і місяць минув, відколи похоронила чоловіка. Зібрала купу документів, бо мусить бути підтвер-дження, що смерть – наслідок вогнепального поранення.

 Дуже втомилася від цієї бюрократичної тяганини. Говорить: діти допомагають пережити  внутрішній біль . Вони її єдина надія. Через них – не здається.