СИН ЗАГИНУВ У ТРАВНІ 

У СОРОК ПЕРШИЙ РІК НАРОДЖЕННЯ МАМИ

День Матері – свято, яким повинен кожен дорожити. З’являємось на світ завдяки матері.

17 травня 2015 року обірвалося життя Івана Попіля з с. Воютичі. Як розповіла його мати Марія Попіль (працює у КЗ ЛОР " Професійно-технічне училище-інтернат м. Самбора" – нині це "Самбірський  професійний ліцей комп’ютерних технологій та сфери послуг", старшим майстром і викладачкою фізики та астрономії), того року він був на День матері вдома, отримавши кількаденну відпустку, влаштував для неї і найближчих родичок, які мають цей статус, святкування, а наступного дня поїхав на місце служби. 

Пані Марія не хотіла його відпускати. Він жартував, мамо, що ти зробиш, щоб не їхав. Вона ж іронічно: зламаю руку чи ногу, лиш би не їхав. Сама ж розуміла: найменшого болю б не завдала своїй кровиночці. На прощання глянула на небо, звідки накрапав дощ, і  голосно промовила: "Господи, віддаю сина у Твої руки".

Він ріс веселим, допитливим, слухняним, але непосидючим; люблячим, якого, як і дочку, завжди цілувала. Був хлопчик-запальничка. Прислуговував у церкві до строкової служби в армії, у яку радо пішов служити.  З мамою усім ділився. І вона говорить, що Господь плекав його для Себе, забравши до Царства Небесного у 21 рік.

 Мріяв стати священником або працювати у поліції (мати казала: у тебе різнополюсні бажання).  

 Після закінчення місцевої школи, Самбірського технікуму економіки та інформатики (тепер це коледж економіки та інформаційних технологій), де займався боксом, подався  у Національну гвардію України. Водночас вступив у Львівський національний університет імені Івана Франка на економічний факультет на заочну форму навчання. Тижня забракло до початку складання ним державних іспитів в університеті. Життя передчасно обірвалося.

Як у школі, так і технікумі та вищому навчальному закладі, добре вчився. Вихований у християнському дусі. Для мами він був і назавжди залишиться Івасиком, хоча, коли повернувся з Дебальцево (2 окрема Галицька бригада (2ОБр, в/ч 3002) – з’єднання Національної Гвардії), то сказала, яким ти великим став. 

За дуже короткий час  змужнів і подорослішав. Психологічно була готова, що син одружиться. Він мріяв про це, як  закінчиться війна тоді ще лише на сході України, звідки – говорив, ворога обов’язково виженуть, аби  такі як його бабуся, могли спокійно дивитися телевізор і почувати себе в безпеці.

Наголошував: за це і воюємо, а ще тепло відгукувався про надіслані їм у зону бойових дій дитячі малюнки. Казав: із вдячності за виведені маленькою рукою сонечка, треба воювати. Діти мають жити в мирі. 

 Пані Марія це все пригадує, коли важко на серці. Молиться, щоб  син у світлицях Господніх вимолював ласку для сущих на землі. І він, мабуть, це чує та бачить і заступається, бо швидко явною стає зміна у бік покращення складних ситуацій.

З п’яти військових, які перебували в УАЗі, четверо загинули. Один отримав 

70 відсотків опіків, але вижив.  Марія Попіль подумки благала Всевишнього, щоб це був її син.  Відвозили допомогу місцевим жителям та своїм побратимам. Але раптом автомобіль наїхав на фугасну міну і стався вибух. Чоловік, який вижив, потім розповів: його вибуховою хвилею викинуло з авто;  ноги горіли, але встиг оглянутися – хотів звернутися до хлопців, як пролунав ще один вибух.

Сорок дев’ять днів, коли тривала експертиза ДНК, стали чимось страшним для мами Івана. Не могла ні їсти, ні спати. Картала себе, чому таки відпустила...

Рятувало те, що молилася. У час, коли не стало сина, була на Службі Божій у місцевому храмі. Запитувала в Андрія, який вижив, чому нічого не відчула, коли душа сина прощалася з тілом. Той пояснив: це долі секунди. Їхали; Іван жартував, а за мить... 

У сім’ї  Попілів зростало двоє дітей. Старша дочка  Оксана закінчила Дрогобицький педагогічний університет імені Івана Франка за спеціальністю "Дошкільна освіта" та додатково Катехитичний іститут Пресвятої Трійці, працювала у дитсадку вихователькою; готувала, як катехитка, дітей до Першої сповіді та Святого Причастя, що продовжує робити й дотепер, але після загибелі брата пішла служити у 703 окрему бригаду підтримки, де вже шість років працює спеціалістом з роботи з персоналом.

Вона, коли Іван загинув, була на шостому місяці ва-гітності. Планували, що він стане хрещеним батьком для новонародженої племінниці; одружиться – п’ять років зустрічався з дівчиною, та – не судилося. Проте онука, за словами Марії Степанівни,  схожа на Івана.

Дуже складно довелось їй після похорону сина. Його не стало якраз на її 41 день народження. До того ж мама занедужала; переживала, як після такої втрати виносить дитину дочка...

Здавалося із сином відійшла і частина її самої: все померкло та спустошилося. І власне народження онуки вдихнуло в неї та чоловіка життя. 

У дочці  бачить своє продовження, а в синові бачила чоловіка своєї мрії і мрії дівчат. Виростав добрим, чесним, працьовитим, чуйним СИНОМ, внуком, братом, другом. Лагідно називала Івасиком, хоч був справжнім чоловіком, незважаючи на молодий вік. Вдячна Богові, що мала такого сина.

Міг будь-що  відремонтувати, навіть автомобіль, та полагодити своїми руками. Побратими розповідали, що його слухалась кожна машина. Запитала на прощі в одного священника, чому так рано – у 21 рік – не стало її сина, на що він відповів, що, можливо, то найкращий час, коли Бог забрав “поки добре серце і чисті руки”...

Після втрати сина до себе стала дуже черствою, а до інших – добрішою; не тримає ні на кого зла.

Хоче, щоб люди пам’ятали про жертовність усіх, хто з  2014 року піднявся на захист України, а також і теперішніх оборонців.

Матерям, які переживають таку ж втрату, радить молитися і вірити в Бога, бо час – не лікує, а лише змушує жити.Молодих жінок закликає народжувати дітей, закрити ту втрату, яку понесла Україна.

Радіє, коли бачить жінку, яка виношує дитя – нове життя. Може, ці немовлята будуть схожими на когось з тих, чия душа  через російсько-українську війну передчасно у засвітах... Душевної стійкості вам та здоров’я, дорогі українські матері. Хай Господь чує ваші молитви і благословить Україну миром.

Марія ПУКІЙ.