Мальовничі Семигори понад Россю, яри, ставочки, греблі, обсаджені столітніми вербами... Хто полюбляє читати, то одразу з усміхом пригадає: та це ж село, де Кайдаші жили. Ті, яких помахом пера Іван Нечуй-Левицький вписав у золотий фонд класичної літератури. І якщо знайдеться хтось, який не читав "Кайдашеву сім'ю", хай не гає часу й біжить у найближчу бібліотеку. Не пошкодує, а лиш подякує.

А то й перечитуватиме знову. Якщо б року Божого 2026 у п'ятницю, сидячи за ноутбуком, Іван Нечуй-Левицький розпочинав набирати перші рядки твору, то дія роману відбувалася б на берегах Дністра у мальовничому Самборі. Еге ж, бо…

Дорікнете: немає у нашому місті Кайдашів. Повірте,є. Власними очима бачив і не я один. Познайомили мене з цією колоритною сім'єю дев'ятикласники Самбірського ліцею ім.Андрія Чайковського, запросивши до себе на виставу за твором Івана Нечуй-Левицького.

Задум повернути на ліцейну сцену героїв одного з українських класичних творів класна керівничка 9-В Руслана Попадин виношувала давно. Від часу "Наталки Полтавки" минуло років сім. Вона зі своїми учнями, заручившись підтримкою Надії Писко, наважилася перервати це театральне затишшя. Чому наважилася? Бо ж не так легко втілити на сцені образи героїв твору. Дрібницю пропустиш, та й вже не так звучить класика. А тут ще й неповторні Кайдаші.

Он стоять, обіпершись на заступи, серйозний Карпо та веселий Лаврін. Ні, щоб працювать, як батько загадав, дівчат "сватають". А ті тут як тут: молоді, красиві, стрічками заквітчані з усіх куточків Семигорів (перепрошую, Самбора, звісно ж). Та Карпові годі догодити, все перебирає й перебирає. Дівчину з перцем, бач, йому захотілося. Вподобав з-поміж усіх лише Мотрю.Ой, поперчила життя вона не лише йому, добре поперчила.

Мрійливий Лаврін своє кохання знайшов, їдучи до млина. Тендітна, ніжна як польова квітка Мелашка. Звела його зі шляху її краса, поїхав волами за нею аж у сусіднє село. Батько-мати, бачачи його зажуру, оженили сина. Й усе було б добре, якщо ті всі персонажі не зібралися б в одній оселі. Та ще й клята грушка, але про неї згодом.

Кайдашиха, маючи себе за жінку поважну, знану, прошену до панських покоїв, одразу ж вирішила розставити всі крапки над "і". Спочатку свекруха допікала першій невістці Мотрі. Вилежуючись на печі, все повчала, наче та нічого не знає та не вміє, роботу найважчу давала. Та ще й поміж людьми судила. От тільки Мотрі пальця до рота не клади. 

Ой, що тут почалося. Спочатку лаялися жінки. Ніяк не міг второпати, що це діється між молодицями, Омелько Кайдаш. То обід не зварений, то хата не метена. Шарпаються то одним, то іншим, грають мотовилом в “хрестика”, в очі цвіркає власний син, а згодом й невістка. Шукав розраду у шинку, сидячи з кумом. Нема поваги ні від невістки, та ще й син супроти. Довелося хатою Карпа з Мотрею одділити.

Не принесла спокою в оселю й Мелашка, з якою одружився Лаврін. Їй свекруха ще більше допікала, бо тихенька була й не огризалася, як Мотря. Єдиною розрадою молодшої невістки був чоловік, виплакувала Лаврінові всі свої сльози та жалі. Ба, не єдина свекруха її доймала. Не попускала словом ранити й Мотря через сіни. Довели бідненьку, що, зібравшись на прощу із бабою Параскою та іншими молодицями, там і зосталася. Якби ж Лаврін не знайшов, той зосталася б у столиці.

Гризота жіноцтва зайняла й чоловіків. Кожен боронив свою жінку, ставав супроти батька чи матері. А коли мова заходила за майно, то й поготів. Колотнеча то стихала, то розгорялася заново через якусь дрібницю. Причина завше знаходилася. Чи проростала, як грушка. Знали її як "лаврінову", а після поділу землі опинилася на городі Карпа. Допоки не родила, то й не згадував про неї ніхто. Та ж треба було одного року рясно заплодоносити. Лиш назбирали Лаврінові діти грушок, а Мотря їх прутом. Ті у плач. Вибігли Мелашка,  Лаврін та Кайдашиха з хати, та й нумо за дітей заступатися. З іншого боку тину Мотря з Карпом. Ой, що через ті груші творилося. Вже, здавалося, все поділили, війнуло спокоєм поміж сім'ями, а тут тобі груша. І хтозна скільки б ще ті “грушеві” війни тривали, якби дерево несподівано не всохло. І, наче разом з ним всохла вся ворожнеча.

Сміху було багато. Та на його задвірках можна було вгледіти смуток і жаль важких буднів. Заслуговує похвалиакторська гра дев'ятикласників, спільна режисура та сценарій Руслани Попадин та Надії Писко. Спільно їм вдалося втілити як комічне, так і трагічне в образі норовливої Мотрі, тихої Мелашки, суворого Карпа, веселого Лавріна, сварливої та в'їдливої Марусі Кайдашихи, працьовитого й згорьованого Кайдаша. А чого варті колоритні баби Параска та Палажка, Хівря. Лиш що станеться, а вони тут як тут. Но би лиш підлити масла у вогонь.

Дякуючи акторам та всім, хто долучився до сценічного дійства, директорка ліцею Світлана Якубовська наголосила на виховній складовій дійства. Вистава спонукає вкотре проаналізувати взаємовідносини як у сім'ї загалом, так і поміж дітьми й батьками зокрема. Змушує переосмислити ціннісні орієнтири. Взяти до уваги ту повчальну "кайдашеву" науку, не розгубити людяність, ганяючись за статками.

Дмитро ЦЕКОТ