Мабуть, цим ознаменується дуже важлива подія в історії Самбора –  його 785 -річчя.

Цю ідею, що зародилася спонтанно, запропонував під час літературного заходу позаминулої середи у самбірській бібліотеці керівник Львівської обласної організації НСПУ, поет і письменник, заслужений діяч мистецтв України Олесь Дяк. Її підтримали усі присутні.

Варто зазначити: свого часу естрадного співака Василя Зінкевича було  висунуто на присвоєння йому Шевченківської премії, що зініціювали тодішній громадський діяч м. Самбора Йосип Кронжко та поетеса Любов Проць. Василь Зінкевич прибув  на День міста Самбора у 1994 році з подячним концертом уже в статусі лавреата національної премії ім.Т. Шевченка, чого бажаємо й Марії Чумарній.

Цього разу саме Любові Проць судилося розпочати літературний захід, враховуючи велич її таланту. Вона зробила це піднесено і врочисто, бездоганно володіючи словом, в тому числі й ораторським.

Любов Проць – творчий діамант нашого Франкового краю; лавреатка багатьох літературних премій. Її поезії – глибинні, з особливим енергетичним потенціалом. Вона є патріоткою  в усіх проявах цього слова; їй болить війна, а ще гріє душу пам’ять про тих, з ким зріднило життя: Івана Гнатюка, якого вважає хрещеним батьком в літературі, доброго, незрадливого друга Йосипа Кронжка, членів культурно-просвітницького  товариства ім. Володимира Кобільника (що виникло наприкінці 1980 років), коли лише з’являлись проблиски Незалежності України і не було відомо, які вітри прийдуть сюди та чи вдасться домогтися таки її суверенності. 

Любов Проць зазначила: мала за честь бути в когорті свідомих і до останнього відданих ідеї українства депутатів першого  демократичного скликання Львівської обласної ради, очолюваної В’ячеславом Чорноволом, а головою Самбірського міськвиконкому у 1990 році обрали політв’язня радянських таборів Зоряна Попадюка. Депутатами тоді були присутні на цьому заході поетеса Оксана Скварко та громадський активіст Мирон Теплий.

Нині, коли в Україні війна, ці люди знову в оплоті української державності, щоб її не було втрачено під тягарем воєнного лихоліття. На зорі Незалежності вирвались з ярма срср, а тепер путін намагається знову насадити його у новій модифікації і змусити нас підкоритися  його  волі та повернутися в коло єдіной, нєдеєлімой страни, чому вже ніколи не бути. Вороття до минулого не станеться, що засвідчують своєю незламною  боротьбою наші ЗСУ на фронті.

Поетеса згадала поіменно славних краян-державників, у числі яких й Василь Семчишин, Ростислава Федак, Кость Куб’як, Степан Шагала, Володимир Горницький, Микола Сумарук, Ярослав Припін, Василь Федірко та багато інших. Нині вони, на жаль, вже у засвітах, зазначивши, що кожен час мав і має своїх свідомих та достойних пошанування людей, які працювали в ім’я України, її становлення та утвердження. 

Їм, як і колегам по духу, Любов Проць продекламувала присвяти. Вона провела паралель також з тим, що свого часу  було  дуже недооцінено Івана Франка, який балотувався до Галицького сейму, однак проти нього спрацювали "певні  сили" з метою недопущення його  до цього представницького органу. І зроблено це було неспроста. Людини такого високого інтелектуального рівня боялися. 

Подібне робиться й тепер. Чесній та високоморальній людині зась у вищі ешелони влади – завжди знайдеться погана мітла з кривим ротом лиш би принизити, оббрехати та не дати  розвою тому, хто цього гідний. Таких на підмостках намагаються нівелювати і відкинути, а примітивізм і хтивість піднести та проштовхнути, як "благо" і "злато".

Така суть людська, хоча справжнього зерна все одно не приховати; воно рано чи пізно проб’ється до сонця, а полова так чи інакше струхлявіє. Закони життя сильніші…

Краса природи, глибочінь думки, виразність та метафоричність створюють цілісний образ у строфі так майстерно, що поезію Люби Проць хочеться слухати і слухати. Кожне слово на своєму місці і його підібрано не задля рими хаотично, а воно в одному ритмі  ллється легко й невимушено, мов  продиктоване згори.

Як багато ще можна було б казати, але, скромність поетеси не дозволила їй забрати хоча б кілька хвилин в інших гостей-митців слова. Передала естафету Олесю Дяку, який разом з письменницею, поетесою, педагогинею, дослідницею української культури  Марією Чумарною завітав на літературний захід, яким було розпочато низку імпрез, присвячених знаменним уродинам міста над Дністром.

До самбірської міської бібліотеки завітали знані творчі особистості, силою і зброєю яких є, а вірніше їхнім натхненням, Слово. Як багато воно важить у тих, хто на рівні підсвідомості володіє ним, бере в невидиму покору і гласить нерідко пророчо, що не всім дано. А кому дано – ті люди в когорті вибраних Богом, щоб бути світлом для світу і вести за собою інших. Правда, тут мусить бути взято до уваги ще одне, а чи всі цього прагнуть, розуміють, наскільки це важливо. Інколи пророків не хочуть сприймати, почасти їх бояться, а то й попросту не розуміють, мовляв, хто вони такі, аби повчати і вже в подальшому з висоти прожитого прийде усвідомлення, та можуть спливти нерідко десятиліття… Тож чуймо і вслухаймося у сказане, будьмо в оточенні поетів, письменників, філософів, політологів, щоб якнайбільше почерпнути з їхнього слова  і думки. Саме для цього покликаний "літературний четвер", який нещодавно започаткований з ініціативи заступника Самбірського міського голови Володимира Шовкошитного. Першим його учасником став саме він, а наступною гостею була лавреатка Шевченківської премії Галина Пагутяк – уродженка  Дрогобиччини. Її творчість, як сама зазначила, натхненна Іваном Франком, до 170-річчя від дня народження якого і було присвячено цю зустріч, під час якої робився головний акцент на Іванові Франку, якого цінуємо за високу творчу працю, адже назавжди вкарбував своє ім’я в українську та світову літературу.

Вступне слово мовила директорка бібліотеки Неля Бучин, зазначивши, що має велике щастя жити і бачити такого рівня таланту людей.

Представив гостей Володимир Шовкошитний, який  також з письменницького кола.

Олесь Дяк презентував антологію сучасної української літератури "Поезії і прози. Голоси". До видання увійшли твори 103 авторів – представників львівської письменницької спільноти. Це кращі – з кращих. Вона віддзеркалює нинішній непростий час і поєднує в собі різне його бачення кожним митцем.

Він навів слова військового, який на одній із зустрічей сказав, що на фронті усі патріоти, але попри патріотизм їм потрібна лірика.

- Якщо ти правильно щось робиш – Бог дає тобі помічників, – сказав Олесь Дяк.

Говорив про оголошений в інтернеті конкурс: найкращий вислів на тему матюків, якими так смакують окупанти. На нього активно відгукнулися користувачі, тож  надіслали такі вислови: " російський мат – це мова окупанта";  "москалів із матюками проженемо копняками"; "найтяжче зло – без злого слова"; "не матюкайся, бо тим ротом ще треба їсти"; "хто матюкається – той чмо!". Він залишив їх у вигляді наліпок, щоб відвідувачі бібліотеки час від часу зупиняли свій погляд на них та уникали в побуті нецензурних слів,  які українську мову лише засмічують.

Автор  кількох поетичних збірок цитував свої вірші. Озвучив, що його гордістю є збірка інтимної лірики "Біла любов". Олесь Дяк подякував присутнім у залі за пошану українського слова.

Володимир Шовкошитний назвав Марію Чумарну – людиною-оркестром за її різноплановість творчої діяльності.

Поетеса сказала: "Дякую за людей, які були на моїй дорозі".  Сама вона народилася у с. Воютичі, звідки рід по лінії матері, тож Самбір їй близький, а тато – родом з Полтавщини. Його рідні і близькі були виморені голодом. Батько вижив, і в 1939 році служив у Бережанському районі на Тернопіллі, де й осів. 

Свій шлях у творчий світ розпочала із записування гаївок на Бережанщині. Згодом її увагу поглинула українська пісня, яку почала досліджувати. Вона зробила повний запис весільного обряду, тим самим зберігши його для наступних поколінь.

Активно досліджувала вишивку з метою пізнання її коду. Вважає: необхідно зберегти техніку вишивки, притаманну тому, чи іншому регіону. Суттєве значення має колір , в ньому – певна енергія.

Марія Чумарна представила свої книжки: "Жива стріла", роман "Стражі", "Яромир", а також " Прогулянка з задоволенням  і не без моралі" (останню прозову повість Тараса Шевченка, написану у 1858 році російською мовою,  вона переклала на українську).  Олесь Дяк якраз і запропонував її подати на відзначення Шевченківською премією. Письменниця презентувала й народні казки;  книги для дітей та підлітків; притчі... 

Авторка продекламувала твір Тараса Шевченка "Тризна".

Володимир Шовкошитний подякував авторам за зустріч і вручив грамоти від міського голови за вагомий внесок у розвиток української культури та з нагоди 785-річчя Самбора. Фонду міської бібліотеки було подаровано книги письменниками, а ще частину нових видань для читачів книгозбірні придбав Володимир Шовкошитний. 19 книг отримали від Марії Чумарної. Загалом до бібліотеки передали 32 видання. Одержали книги й інші бібліотеки міста.

Хай і надалі Слово прокладає свій шлях до читача, адже книга живе тоді, коли її читають.