Вже декілька разів у дописах про волонтерську діяльність у "Голосі Самбірщини" згадувалось прізвище відомого художника, лавреата, передусім народної премії ім. Тараса Шевченка, іконописця (регалії можна продовжувати) Левка Скопа.

Приємно було поспілкуватися з ним – людиною великого таланту, але водночас простою і доступною. Його коріння із с. Кружики нашого району. Саме в цьому населеному пункті жив дідусь по лінії матері Йосиф Лазор. Разом з бабусею вони мали кілька моргів поля, господарку… Глибоко віруючі люди і патріоти рідної землі.

Мати Левка Скопа була зв'язковою УПА. Коли виникла загроза арешту, вона та бабуся Катерина встигли втекли та переховувалися по людях. Дідусь Йосиф залишився в хаті. Хтось із односельців здав його радянським спецслужбам. Енкаведисти замордували чоловіка до смерті: прив’язали до воза і тягали по селі, думаючи, що хтось з рідних закричить, тож  зможуть їх арештувати, однак бабусі і дочки серед присутніх односельчан не було. Як сказано вище, вони переховувалися у родичів в інших населених пунктах. Й на той час ще не знали, що їхньої найріднішої людини вже немає в живих. Дідусь прийняв страшну мученицьку смерть.

Свідомі жителі перенесли його бездиханне тіло у сусіднє село Кульчиці. Домовину збили із дошок, які взяли з чийогось воза, і похоронили на тамтешньому кладовищі. Протягом десятиліть радянської влади родина не знала, де могила дідуся. Лише у 1992 році (вже за часів незалежної України) матері художника відкрили цю таємницю. Після проведення ексгумації (череп був розтрощений), прах дідуся Йосифа Лазора перенесли та перепоховали на кладовищі в селі Кружики, де спочиває і його рідний брат Михайло Лазор, який відбув 10 років заслання в Сибіру.

Художник періодично відвідує їхні могили. І нещодавно, будучи в Кружиках та забираючи продукти для бійців на фронт, навідався туди. З особливою теплотою він розповідає, як у шкільні роки приїжджав до бабусі в село і ходив з нею  не  раз в гості до рідних та знайомих в навколишні села, з цієї причини наші терени йому добре знайомі.

 - Що стало поштовхом до мистецького шляху? – запитала  в художника.

 - Такі речі від нас не залежать. Мій рідний брат Орест Скоп – відомий художник.

У 15 років в один момент  мою увагу привернула ікона Матері Божої Неустанної Помочі, що висіла в кімнаті, де спав разом із  братом. Якась нечутна розмова з нею змусила створити її власний варіант. Намалював ікону, яку попросив друг для бабусі у подарунок. Відвіз її до Білорусі, де проживала старенька, а та почала його цілувати і всім єством демонструвати, який безцінний подарунок отримала від онука. Після приїзду до Львова той  про все мені розповів. І щось відтоді перемінилось в мені: зрозумів – повинен малювати образи, бо вони можуть мати цінність.

Це одна із граней  таланту Левка Скопа. До того ж він – автор не однієї книжки.  Учасник музичного гурту "Чорна Дебра", у якому виступав як автор пісень, вокаліст та гітарист. І зараз пише музику. Ікони, за словами митця, – це молитви. Уся хата в них.

Значну частину творчості п. Левка становить сюрреалістичний живопис, у якому він експериментує з філософськими змістами та людськими психологічними станами. На фронт з собою бере дощечки, на яких малює ікони. Зробив не один розпис на будинках в Авдіївці, Дружківці у 2015-2016 роках. Малює Пресвяту Богородицю з Божим Дитятком на руках. І це рятує ці будинки. Очно пересвідчився. Два сусідні будинки були рознесені вщерть, а з Богородицею – неушкоджений. У Станиці Луганській, коли малював образ Богородиці, висота якого вісім метрів, сепар з тої сторони бачив, але не наважився стріляти. Коли ж поїхав звідти, то москальня таки почала стріляти в образ. 

Завітавши туди згодом, військові попросили його замалювати "рани" Богородиці і підняли художника краном на висоту вісім метрів. У голову Діви Марії влучила куля, яку митець витягнув, і привіз додому, як свідчення того, на  що здатний ворог.   

У радянські часи його батьки слухали радіо Ватикан і він в тому числі; ходили до храму, де служив репресований священник, тож християнство для нього рідне (але не проводить поділу між конфесіями. Головне – віра в Бога).

Є поза політикою. Його не цікавлять жодні місцеві розбірки, політичні інтриги.  З 2014 року питанням номер один для пана Левка – війна. Москаля має бути поборено. І це ми повинні зробити. Надто багато його рідні натерпілися від НКВС та його поплічників.

Левко Скоп разом з духовенством та жителями с.Новошиці на Дрогобиччині відновлює покинутий храм минулого століття й створює там пантеон пам’яті українських воїнів. Завдяки о. Василю Полянку церква почала наповнюватися іконами у його виконанні. Пантеон митець вважає своїм найбільшим досягненням. 8 листопада на свято Собору Архистратига Михаїла та інших Небесних Сил безтілесних о 14 годині там відбудеться велике Богослужіння. Кожен бажаючий може туди поїхати і долучитися до спільної молитви за Героїв України.

Від часу повномасштабного вторгнення Левко Скоп відвіз на фронт вже 6 тисяч ікон, які воїни забирають собі, до яких моляться та зберігають в окопах. Митець говорить: не воїн вибирає ікону, а вона його. Бійці відчувають завдяки їм охорону у складні моменти.

Нерідко передають більші ікони до храмів у ті населені пункти, звідки родом, і там їх виставляють  на  головні місця у святинях, щоб люди молилися за безпечне перебування у зоні бойових дій їхніх  рідних, близьких. У самбірській церкві Різдва Пресвятої Богородиці (біля мощей Святого Валентина) на стіні є велика ікона Святого Валентина, намальована Левком Скопом. Його образи є й в інших наших храмах.

- Чи було розуміння, що війна з росією неминуча?

Мій співрозмовник сказав: "Не хотілося в таке вірити. Москалів ненавидів, бо вони робили все для того, аби нас духовно окупувати. Ніколи не сприймав москальської естради,  російські книги тощо. Навіть не вірив, що доживе до того часу, коли буде все українське. Прикро, що саме війна цьому посприяла.

Й на фронті хлопці пробують говорити по-українськи, хоча до того розмовляли російською мовою”. Левко Скоп проти конфліктів на фоні мови. Має з різних ділянок фронту із захисниками багато світлин – величезний  фотоархів. Це пам’ять  про  тих, до  кого приїжджав, з ким спілкувався. На жаль, багато хто з них вже у засвітах.

До того, як почав їздити до воїнів, чувся одиноким. Ніколи не думав, що зможе мати стільки близьких і знайомих, які щиро горнуться до нього. Акцентує: хлопці на фронті не голодні, просто чекають, щоб хтось  до  них  приїхав, розповів, як вдома... І звісно, гостинці їм приносять приємність та відчуття домівки. Привозять і адресні посилки від рідних.

Пан Левко вдячний землякам, що допомагають з передачами чогось смачного бійцям. Продукти везуть у мікроавтобусі з холодильником, тож вони не псуються. Під час таких поїздок волонтери виконують ще й роль психологів. Хлопці хочуть виговоритися, пожалітися; діляться своїм сокровенним, але все це залишається  там же, і ніхто ніколи не дізнається, про що тоді йшла мова. Так мусить бути і так правильно.

  Усі наші оборонці вмотивовані, справжні українці, вольові та сильні. Немає паніки, й в рідкісних випадках може траплятися посттравматичний стресовий розлад ( ПТСР), незважаючи, що війна – пекло; місяцями доводиться перебувати на позиціях. Рятує те, що вони – християни. А ще несхитність завдяки нашій ментальності; любові жартувати, сміятися. Важливу роль відіграє доброта та розуміння: вони – не одні.

Левко Скоп їздить на фронт з о. Василем Полянком та  лікарем-стоматологом з Трускавця Тарасом Лужецьким. Побували в багатьох  містах, включаючи Покровськ, Краматорськ; різних областях. Одягають в дорогу бронежилет, каску. Зброї не мають. Якщо у 2015 році їх супроводжували  військові, то нині до місць дислокації добираються самі. Раніше  їм  військовослужбовці давали маршрути, як легше і краще проїхати. Тепер не всюди доїжджають, де до того бували, якщо там тривають  інтенсивні  бої.

Стверджують: Бог береже; страху не мають. На даху мікроавтобуса встановлений спеціальний пристрій – детектор дронів, що фіксує  безпілотники. Возять, крім продуктових наборів, також антидронові сітки, костюми "кікімори" та різне військове спорядження. У 2014 році  доставляли навіть светри, рукавиці, термобілизну… Інші ж їхні колеги, з якими постійно зустрічаються в місцях дислокації військових, приганяють автомобілі.

Нестерпно, що ворог лізе і лізе. Та, незважаючи на це, наші бійці тримаються. Часто просять п. Левка намалювати їм ікону. Нерідко – іменні: хтось для дружини, коханої, мами чи дитини, тому везе з собою завжди фарби і дощечки. Художник говорить: постійно хоче малювати. Це для нього і розрада, адже  похоронив  двох синів, дружину, тому знає, що таке біда, і від того ще більше рветься до творчої праці. Черпає натхнення з очей воїнів, які на фронті. Там вони ходять  по лезу бритви, захищаючи нас. Тож важливо щось робити для них, бути причетними до війни. Не сприймає того, що дехто і в такий важкий час землю ділить, багатство  наживає, не розуміючи: під загрозою існування держави, яку, якщо не відстояти, втратимо.

Немалі кошти, буваючи й за кордоном, та продаючи картини в тій же Америці, він віддав і віддає на потреби ЗСУ. Це нині головне й іншого не може бути. Слід відмовитися від того ж розпису церков,  мозаїк тощо – від всього, що не є нагальним, а віддати кошти на підтримку армії: придбати автомобілі для бійців, адже транспорт там горить як коробка сірників. На фронт вирушають виключно за власні гроші, включаючи витрати на пальне. А як інакше?

Говорить: має цілий кульок нагород. По них навіть не їздить на різні імпрези, а просить надсилати їх  поштою. Шкода часу, бо його використає з користю, малюючи чергову ікону чи картину. Все просто: є війна. Москаля слід знищити, бо дипломатія – не для нього. Тому маємо допомагати нашим оборонцям усім, чим можемо.

Ніхто не знає, коли не стане путіна, який розпочав страшну кровопролитну війну і не має наміру її закінчувати. У москві його ненавидять мільйонери і зацікавлені у його смерті, але, коли це буде?  – невідомо. У диктаторів – один кінець... Їх не стає – закінчуються війни.  Кремлівський цар осоромився перед усім світом ідеєю швидкого захоплення української столиці.

Наша держава з 2014 року протистоїть  цьому монстру, бо головне для нас: Бог і Україна. Ми довели: русню можна бити і перемагати. Це сигнал для інших. Його вже взяла до уваги та адекватно відреагувала Вірменія, змінивши вектор руху не в бік росії, а Євросоюзу. Міф про непереможну другу армію світу тріснув, як мильна бульбашка.

За розпочату проти нас війну путін дорого поплатиться… Ми ж максимально підтримуймо наших оборонців.