Приїзд у Самбір все нових відомих постатей є тією іскрою, яка покликана розпалити багаття зацікавленості, особливо в нинішній тривожний період війни, до таланту  неординарних людей та просто тих, чиє життя змінило  звичну течію, зазнавши великих  випробувань.

Минулого четверга відбулася чергова зустріч з тими, кого доля змусила наблизитися до творчості через велику особисту втрату найдорожчих – їхніх синів.

Як наголосить у слові до присутніх у читальній залі міської бібліотеки перший заступник Самбірського міського голови Володимир Шовкошитний, з Вікторією Колмиковою познайомився свого часу у Вінниці і запросив її з ще однією мамою загиблого Героя – Тетяною Демчук, щоб почути від них про захисників Маріуполя.

Поціновувачі слова вслухалися у розповіді гостей і крадькома витирали з очей сльози, переглядаючи документальні ролики про оборонців героїчного міста, в яких історії їх життя, описані в книгах "Янголи Маріуполя" та "Душа в місті Марії", що відтепер будуть в бібліотеках нашого міста та кожній шкільній книгозбірні.

Варто зазначити: перша зустріч проходила у бібліотеці, куди завітали учні громади, працівники  книгозбірень, педагоги  та  шанувальники слова. А друга – у Молодіжному центрі міського Народного дому.

Біль, який носять в собі ці дві мами,  є свого роду уособленням невимовного горя, що нині переживають у зв’язку з неспровокованою війною тисячі українських матерів. І головне вони не намагаються якось відсторонитися від нього, а є голосом своїх синів, які віддали життя за рідну землю, за  кожного з нас. Притишено вела мову, а насправді в грудях тамувала крик, що наша волелюбна нація не  варварська і не має в собі риси знущатися над кимось, на відміну від північного сусіда – русні, який прийшов вчиняти звірства і вбивати. Ми ж не можемо  спокійно коритися ворогу, а стали на оборону рідної Вітчизни, бо маємо право бути вільними на отчій землі.

Вікторія Колмикова спершу поцікавилася, що  аудиторії відомо про полк "Азов" та скільки  тривала оборона Маріуполя. Всього – 86 днів. Учень ліцею "Престиж" Дмитро Кідонь озвучив: організатором полку "Азов" та першим командиром став Андрій Білецький. Ліцеїсту п. Вікторія подарувала книжку "Янголи Маріуполя" та зробила спільне фото, акцентуючи: коли є молоді люди, які зберігають пам’ять про оборонців Маріуполя, захисники міста залишаються живими і їхня жертва не даремна…

А потім вона розповіла про свого сина Романа. Він у школі добре знав історію і міг неодноразово сперечатися з вчителем цього предмета, якщо щось йшло врозріз із наведеною інформацією, якою достеменно володів. Роман дуже любив Україну. І часто повторював: буде війна. Готувався до неї. Відвідував гурток єдиноборств. А коли розпочалося повномасштабне вторгнення московитів, сказав: "Наш час настав!". 

Вступив до полку "Азов". Захищав Маріуполь. Йому було лише 18 років. Загинув у двадцятирічному  віці від кулі снайпера. Тіла сина мати дочекалася через сім місяців. Пані Вікторія говорить, а скільки матерів не мають тіл своїх загиблих синів... І це в рази більша трагедія.

Вона вирішила спершу створити групу, а потім і відокремлений підрозділ у Вінницькому обласному  краєзнавчому  музеї “Музей Мужніх” у пам’ять  про  загиблих в Маріуполі захисників та інших Героїв України.

Не вважає себе письменницею. Просто зібрала в одну книгу біографії свого  та  чужих полеглих синів, які обороняли згадане місто. Усі ці історії  злилися загалом в одну потужну історію про насправді сильних та вольових людей – кожен з яких мав свої мрії, плани, але їх перекреслила війна.

Роман залишається для неї світлим Янголом, тож і на похорон попросила приходити не в темному одязі  й сама не носить чорної косинки. Для неї важливим є кожний Герой. З особливою материнською любов’ю говорить про них. Вона звертається до теперішньої молоді зі словами: "Майбутнє України – у ваших руках!".

Зворушливими були ролики про полеглих. На фото вони усміхнені і сповнені життєвої снаги. А поруч – світлини  матерів  і спомини  про  їхні  кровиночки. Вікторія презентувала два свої видання – "Янголи Маріуполя" та "Душа в місті Марії". Це книги про оборонців Маріуполя, їхні життя, плани, бойовий шлях.

Тетяна Демчук – мати полеглого захисника Богдана Демчука з позивним "Вогник". Її один син загинув, захищаючи Маріуполь, а інший, відповідно до наказу Головнокомандувача,  вийшов з "Азовсталі" та потрапив в Оленівку. І дотепер перебуває у ворожій неволі.

Володимир Шовкошитний розповів: разом з дружиною досі переживають біль втрати на війні молодшого сина Георгія, у якого було передчуття, що може загинути, але не полишив ряди оборонців. Розумів: слід захищати рідну державу. І, незважаючи на загибель брата, продовжує це робити старший син Шовкошитних.

Володимир Федорович подякував Вікторії та Тетяні за приїзд у Самбір і що продовжують говорити про своїх синів  та інших Героїв, які віддали  життя за Батьківщину. Це слід обов’язково робити. Наступні покоління мають знати, яку жертву заплачено за суверенність України.

Хай Господь дає силу  кожному, хто переживає втрату рідних і близьких на фронті, а також силу говорити про них голосно всюди, де це можливо, бо маємо берегти пам’ять про них і виховувати на їх прикладі майбутніх патріотів.