Розповідь батька про його донечку, якій лише чотири з половиною рочки, дуже вразила. Ми постійно бачимо у містах і селах, коли везуть загиблих Героїв. Хтось у ці миті просто зупиняється, а хтось стає навколішки, віддаючи честь полеглим у російсько-українській війні. А як сприймають ці трагічні моменти діти? Що в їхніх думках і що назавжди вкарбується в пам’ять з теперішніх років лихоліть? Кожному, мабуть, щось своє. Але повернемось до першопричини допису.

Батько розказав, як зранку, коли він встав з ліжка, до нього підійшла Вітуся (ім’я змінено) і сказала:

"Тату, я щойно помолилася до Бога, щоб більше не везли попри наш кабінет загиблих військових.

Щоб всі були живі"!

Батько зупинився у заціпенінні. У ту мить зрозумів, наскільки боляче його маленькій кровиночці, яка спостерігає, як прямують кортежі з домовинами полеглих на фронті;  плачуть дорослі і діти. Й вона також той біль вже відтепер всмоктує в себе і що чужий тягар ранить і її.

Ось така реакція дитини на сьогоднішні події, які, очевидно, вже ніколи не зітруться з її пам’яті, адже зауважує, як і її батьки виходять на вулицю віддати шану загиблим захисникам країни.

Так ворог змушує з дитинства бачити малечу розпач і мати страх; йти в майбутнє доросле життя з розумінням, що на будь-якому етапі буття може трапи-тися така страшна трагедія, спричинена людиною без серця і гідності, яка лиш камінь в серці має....

Не дивуймося, що колись на вулицях не буде багато усміхнених облич.

Майбутні дорослі, а нині ще діти, надпивають чашу гіркоти і болю, зумовлених добою неспровокованої Україною війни.

Подаємо коментар психологині і психотерапевтки Олени Познякової з цього приводу.

У віці чотирьох-п'яти років діти ще не повністю розуміють поняття смерті, проте вони дуже тонко відчувають емоційний стан дорослих, атмосферу втрати, смутку та тривоги. Слова дівчинки: "Я помолилася до Бога, щоб більше не везли загиблих військових. Щоб  усі  були живі" – свідчать не лише про зіткнення з темою втрати, а й про глибоку здатність до співпереживання та емпатії.

Війна залишає слід у психіці кожної дитини. У дорослому житті цей досвід може проявлятися підвищеною тривожністю, страхом втрати близьких, потребою контролювати події навколо себе. Водночас він може стати джерелом розвитку відповідальності, чутливості до чужого болю, цінування людського життя та прагнення допомагати іншим.

Проте важливо пам'ятати: не сама подія визначає майбутнє дитини, а те, як поруч із нею поводяться дорослі. Коли батьки готові вислухати, підтримати, пояснити складні речі мовою, зрозумілою для віку дитини, ризик психологічних травм значно зменшується.

Сьогодні українські діти дорослішають в умовах війни. Вони бачать те, чого не повинні були б бачити у своєму віці. Наше завдання як дорослих – не лише захищати їх фізично, а й допомагати зберегти віру в добро, людяність і безпеку світу попри всі випробування.