Івану "Сімбі" 39 років. Родом з міста Рудки нашого району. До початку повномасштабної війни він не служив в армії. У січні 2023 року разом із товаришем пішов до ТЦК, пройшов базову загальновійськову підготовку – і в кінці лютого вже був у бригаді. 

"Я хотів воювати. Мені з дитинства це подобалося: зброя, все, що з нею пов'язане", – згадує Іван. Служив у морській піхоті. Посада – старший водій, звання – матрос. Уже в перших числах березня почалися виїзди на бойові завдання.

Першим напрямком став Вугледар, потім були Авдіївка та Старомайорське. В Авдіївці, розповідає Іван, на позиції виїжджали під постійними обстрілами. Дронів тоді було значно менше, ніж зараз, – переважно ворог використовував їх для скидів. У Старомайорському Іван отримав першу контузію. Дві доби підрозділ перебував під інтенсивним вогнем. Російські танки працювали прямою наводкою, позиції накривали міномети. "Танк стріляв, міни летіли. Дві доби тоді нас кошмарили", – пригадує він.

Згодом Іван служив в окремому зводі розвідки. За цей час довелося працювати з різною зброєю. Окремо згадує свій АК-47 із серійним номером 1111 – новий автомат, зі ствола якого ще доводилося стирати заводське мастило. Каже, що сподобався й трофейний АК-12. Зброя для "Сімби" – не просто елемент служби. Він справді цікавиться нею, любить розбиратися в її особливостях і можливостях. Але війна швидко вчить цінувати не лише зброю, а й прості речі, від яких залежить життя.

Один із таких уроків він отримав у Макарівці, поблизу Старомайорського. Після обстрілу осколок застряг у його шоломі. Іван навіть не почув моменту удару. "Той осколок навчив мене, що треба носити каску. І всім це кажу, бо каска рятує життя", – говорить він.

На запитання, чи було страшно, Іван відповідає несподівано спокійно. У першому бою страху майже не було – просто не знав, чого очікувати: "Я навіть не зрозумів у першому бою, що відбувається. А от у другий бій навіть іти не хотілося". Перші місяці війни поступово змінили його ставлення до того, що діється навколо. Те, що спочатку здавалося цікавим і незвичним, дуже швидко стало важкою щоденною роботою: "Спочатку було дуже цікаво. Потім уже нічого цікавого не було".

Відверто про СЗЧ

Історію свого перебування в СЗЧ Іван не приховує. Навпаки – говорить про це прямо. До того моменту він мав уже кілька контузій та акубаротравм і був обмежено придатним до військової служби. Хотів перевестися ближче до дому, навіть  зробив  відпо-відну  письмову згоду на переведення  до військової частини у Старичах. Однак переведення не відбулося. Попри обмеження за станом здоров'я, його й надалі залучали до виконання завдань. Згодом Івана вивели поза штат. У частині він не міг проживати, а грошове забезпечення було мізерним. "Я прийняв рішення піти в СЗЧ", – говорить він коротко.

Після цього Іван провів удома близько двох років. Підробляв, жив цивільним життям, але думки про армію не залишали його: "Я завжди хотів служити, то вирішив шукати варіанти, як продовжити службу". Повернення почалося з поради товариша. Саме він розповів Івану про 704 окрему бригаду РХБ захисту. Іван узяв відношення, а далі займався юридичними питаннями, необхідними для повернення до служби. Допоміг товариш-юрист. Після суду кримінальну справу закрили. За кілька днів Іван уже прибув до частини та розпочав службу в батальйоні. Сьогодні він – водій у підрозділі ХБРЯ розвідки.

Другий шанс – і знову в стрій

Після поновлення на службі 2 квітня Іван прибув до батальйону. Уже 10 квітня разом із підрозділом поїхав на виконання завдання. Швидко включився в бойову роботу. З рушниці "Сафарі" йому вдалося збити російський безпілотник "Молнія". Каже, що й раніше неодноразово працював по ворожих FPV-дронах: "Раніше ворожі FPV-дрони збивав не раз, настріляв їх дуже багато".

Та після повернення його вразило навіть не озброєння чи специфіка завдань: "Мені дуже подобається ставлення командирів, обстановка супер. Тут цінують людей". Схвально Іван говорить про офіцерів, із якими виїжджає на завдання. Для нього ставлення командира найкраще проявляється не в словах, а в тому, наскільки він готовий розділити ризик зі своїми підлеглими: "Коли майор виїжджає з тобою останнім з позиції – це достойно".

Війна змінила Івана не лише фізично. Вона змусила його переосмислити власне життя і те, що раніше здавалося само собою зрозумілим: "Я у свої 38 років думав, що бачив усе. Але, потрапивши на війну, я зрозумів, що насправді нічого не бачив. Багато чого змінилося. Переосмислив все по-новому. Цінуєш більше життя, бо воно в тебе одне".

І навіть два роки поза армією не змінили головного – бажання повернутися: "Я хоч пішов у СЗЧ, все одно щодня думав про те, як повернутися". Тепер Іван знову служить. Уже в іншому підрозділі, з іншим досвідом і зовсім іншим поглядом на війну. Каже, що про своє рі-шення повернутися не шкодує: "Я однозначно не жалкую, що повернувся до служби. Варто було б скоріше це зробити".

Тим, хто сьогодні перебуває в СЗЧ і розмірковує над поверненням, "Сімба" радить зробити те, що свого часу зробив сам: "На своєму досвіді можу сказати, що потрібно повертатися. У нас війна, треба допомагати відбивати ворога". Водночас він наголошує, що багато залежить від конкретного підрозділу та командування: "У кожному підрозділі все залежить від командування. Тож я можу рекомендувати наш підрозділ: командування адекватне, яке цінує своїх бійців".

Сьогодні Іван уже замислюється про наступний крок – підписання контракту. Після всього, що з ним сталося за ці роки, його вибір, схоже, знову залишається незмінним: бути там, де він може бути корисним своїм побратимам і країні.