Капелан – військовослужбовець на контрактній службі о. Ярослав Буньо служить у протиповітряній обороні – військовій частині А 4925, яка дислокується у Львівській області. Її військовослужбовці виконують завдання на сході України.

Стати капеланом о. Ярослав вирішив ще у 2024 році. До того служив на парафіях у с. Велика Білина і с. Лука. Спершу був у 103 бригаді ТРО. Пізніше перевівся у Повітряні сили. Разом із 103 бригадою більшість часу провів на Сумському напрямку, де у той час на лінії зіткнення виконували завдання. А зараз дещо інша специфіка. Невдовзі планує їхати разом з іншими військовослужбовцями до хлопців знову на схід.  На даний час екіпажі, які перебувають там, говорять про проблеми із харчуванням.

У частині А 4925 о. Ярослав служить з липня поточного року. І це така перша велика збірка продуктів. Групам, які є на позиціях, завжди намагається щось привезти: каву, печиво – це відбувається на постійній основі. З цього приводу звертається до деканатів, безпосередньо священників, різних волонтерських організацій... Хтось може допомогти – хтось не може.

Цього разу збирав продукти – м’ясні консерви, закрутки, печиво, чай, каву; м’ясні вироби передали з ТзОВ «Барком», що хлопці матимуть на довший час… Їздив у села: Корналовичі, Гординя, Велика Білина, Велика і Мала Озимини, Городище, Сіде, Калинів, Кружики; селище Дубляни, м. Новий Калинів. Капелан займається цим, оскільки, крім того, що в духовний спосіб служить для військових, ще й так старається закрити їхні матеріальні потреби, якщо вони передають запити на волонтерські чи релігійні організації і парафії. Виступає у даному випадку як посередник.

Священнослужитель сказав:  у Дублянському деканаті, деканом якого є о. Григорій Жук, відгукнулися на потреби військових дуже щедро. Такого він навіть не очікував. Отець Григорій Жук все добре організував. Священники відгукнулися і люди також, за що усім від імені захисників він щиро вдячний. 

Бійці їхньої частини воюють на складних ділянках. Від них і надійшов запит на постачання продуктів. На місці дислокації частини гострої проблеми з продуктами немає. Важливо це для тих, хто на передньому краї. Щось добре домашнє завжди нагадує рідну хату, – воно завжди вітається. Це як-не-як піднімає бойовий дух. Дехто там вже й чотири роки і психіка, і здоров’я, і всі сили дають збій. Тому маленькі речі, коли хтось приїхав, щось привіз і передав – військові дуже цінують. Мабуть, найважливіше, що про них пам’ятають, їх не полишили, про них дбають.

Вже зараз постане питання тих же теплих шкарпеток, коців, засобів обігріву, запалювачів… Слід готуватися до зими, що може бути складною, як і попередня.

На фронті до всього захисники змушені адаптуватися. Кожен війну по-своєму переживає. Для багатьох вона –  стрес. Змінюються пріоритети і життєві цінності. Матеріальне важить набагато менше, ніж раніше. На першому плані – цінність людського життя.

Будучи батьком трьох дітей, о. Ярослав Буньо пішов на війну, відмовившись від повсякденного комфорту. Прийняв рішення бути в одному строю з тими, хто захищає нині Україну від окупанта.

Війна, за його словами, когось змінює в кращу сторону – людина стає добрішою, милосерднішою, а хтось навпаки –озлоблюється. Не всі розуміють і приймають Божу дію навіть тоді, коли вижили за нереальних умов. Але все залежить від внутрішнього налаштування. Якщо людина віруюча, то її навіть труднощі укріплюють. Вона не втрачає віри на краще.

Під час перебування на Сумщині, приходили на молитву й місцеві жителі, незважаючи, що раніше могли не ходити до церкви чи належати офіційно до іншої конфесії. Люди навертаються  в умовах війни до Бога, хоча є й такі, які зневірюються. Священнослужитель розповів, що хрестив одного солдата, якому під 50 років. Його мама – башкирка. Якраз вона вплинула на таке  рішення. Тато теж військовий.

Своє служіння капелан скеровує на підтримку військовослужбовців, з якими веде розмови, закликаючи до спільної молитви. В армії все, як в цивільному житті. Хто хоче, залучається підтримкою священнослужителя, спираючись на авторитет церкви, і молиться, просячи захисту у Небесного Творця. А інший цього категорично не сприймає і відкидає. 

Військові – ті ж люди, що й в повсякденному житті, але мають в руках зброю. Так слід їх і сприймати. А ще підставляти плече, бо насправді виконують надзвичайно важливу місію – обороняють рідну Вітчизну.