Сьогоднішній редакційний гість – військовослужбовець, військовий священник о. Тарас Лис Микита. Як зазначає: здійснює своє  служіння, насамперед священиче, а тоді громадянське у 55 окремому батальйоні  РХБ захисту при 704  бригаді.

- Отче Тарасе, яка роль відводиться капелану у середовищі військовослужбовців?

- Військові капелани, насамперед, мають звершувати молитовне правило, тобто створювати для військовослужбовців оцю атмосферу росту духовного життя. Духовність на першому місці. Капелани передусім мають звершувати священиче служіння. А в ньому варто па-м’ятати, що ми молимося.  Вдаючись до латинської приказки: молися і працюй, розуміємо, що ці дві складові в армії є надзвичайно важливими, оскільки духовність дозволяє людині відкриватися на Божу присутність.

Немає значення, які це капелани: чи це капелан конкретної конфесії, чи це, можливо, іншої релігійної деномінації. У даному випадку я є священником УГКЦ. Йдеться про  те, щоб військовослужбовець приходив до Бога у спосіб,  який він знає або не знає. Просто, щоб він йшов туди.  Для того ми завжди, як військові капелани, стараємося подбати про молитовне місце, чи заснувати молитовний центр. Він слугуватиме також центром підтримки передусім для військовослужбовця. Від-так і для його близьких: сім’ї, родини, члени яких  могли б також звертатися до  військового капелана про підтримку, розмову, розраду.

 У бойових діях неможливо побудувати максимально комфортне життя, так, як воно є в тих ділянках країни, де не прилітають, слава Богу, ракети, де не розриваються снаряди, не їздить важка військова техніка, де не звучить 24 години на добу кулеметна черга.  Тобто тут є спокій і мир та все для того, щоб у містах, селах людина могла комфортно проживати своє життя: працювати, відпочивати, молитися.  У середовищі військових, особливо у зоні бойових дій, завжди є надмір небезпеки і мінімум зручного способу життя. Тому ми влаштовуємося  там, де можемо. Є така світлина одного отця, який ще з 2014 року був з військовими на лінії розмежування, де просто на купі різних речей, які склали хлопці, постелив прапор України та нерівномірно були розставлені чаша і дискос й священник там звершував Літургію, виходячи з можливостей.

Викладачі Дрогобицької духовної семінарії нам завжди говорили: хлопці, маєте включати второпність, тобто, виходячи з ситуації, вчиняти правильно – так, щоб це не зневажило сам обряд, але разом з тим, щоб ви могли послужити у той спосіб, який допустимий.

Щодо звершення Богослужінь, священник зобов’язаний завжди у наміренні парафії, своїх вірних молитися щонеділі літургії. Однак в моїй особистій практиці та УГКЦ є звершення Богослужінь кожного дня, тому ми звершуємо Літургію у наміренні наших військових.  І за місцем дислокації, і в зоні бойових дій, якщо нам дозволяє стан речей, якщо є тиша, немає прильотів. 

- Як відбувається спілкування з військовими, які вийшли з позиції, і ви бачите їхній пригнічений стан?

- Ми всі змінилися, починаючи з 2014 року.  І ця динаміка змін проявляється у людей з кожним днем по-різному. Хтось бачить все у чорно-білих тонах, хтось у тонах реальних – так, як все є, хтось є ще піднесений в боротьбі за кращу долю України. І всі ці стани, очевидно, потребують свого підходу. Священнослужитель, можливо, частково перебирає на себе функції психолога, хоча так би не мало бути. Якщо психолога немає, доводиться підчитувати конспекти з психології. Проте не завжди вдається працювати одним алгоритмом. Не можна знайти якогось універсалізму у підходах до живої людини. Розуміємо, як складно загоюється рана на тілі. Потрібно дуже багато часу. Навіть, коли дрібна подряпина чи якийсь поріз. А що казати про серйозні ураження. Тепер ми говоримо про душевний стан і духовний. Священнослужитель у першу чергу покликаний  зберегти у людини стійкість  духу – духовний стан. Тому все огортаємо молитвою: чи це Літургія, чи, можливо, якесь інше Богослужіння (маємо молебні,  тематичні Богослужіння, що стосуються святкувань: державних чи релігійних, тобто церковних, і разом з тим маємо молитовні Богослужіння, які звершуємо заради того, аби людина просто віднаходила мир  – оцей дух, щоби знаходила стійкість. Інакше не може прийти спілкування з Богом. Священник лише виконує функції свого священичого служіння, звершує обряд. Як діє Божа благодать? – не завжди йому самому це зрозуміло до кінця, бо він також є учасником тієї дії. Багато хто з священників на війні переживає багато змін. І, очевидно, відкриває для себе Бога з іншого ракурсу.  Отримує досвід, який для нього до того був зовсім незрозумілим, незбагненним, бо він про це не думав.  Війна це відкрила.  І часто мені пригадуються рядки, де описуються події Старого Завіту, коли старозавітні пророки йшли, відважно говорячи про Божу волю, і вони піддавались, мабуть, небезпеці. Царі на той час могли це  негативно сприйняти у свою сторону і  віддати наказ: вбити їх, чи каменувати. І тут священник також інколи подивляє. Я їду додому, якщо є відпустка, і думаю не раз, скільки траплялось різних курйозних ситуацій,  а як все склалося. Таке враження, що тебе хтось просто тримав у руках і водив. Ти робив це, не розуміючи, звідки в тебе стільки сили, звідки з’являються потрібні слова. Тому, повертаючись до початку, військовослужбовці, які приходять з лінії розмежування, із завдань (слід розуміти, що не всі вони сидять  в окопі на нулю; кожна частина, підрозділи, які виконують певні завдання, доповнюють одні одних, щоб ця війна рухалася у напрямку Перемоги, а не поразки. 

Завдання, які виконують військові, не завжди можуть  мати стратегічну вагу – це все дуже важливо. Але треба вшановувати всіх Героїв, всіх воїнів, які сьогодні стоять на варті нашого спокою) –  з ними по-різному доводиться спілкуватися. До когось треба підходити, когось не треба зачіпати – він сам прийде.  Буває, що спершу людина шукає розраду в чомусь іншому, а тоді звертається до священника.  Те, що було в нього тоді на думці – зараз в нього на язику. І ми приймаємо ці виклики.  Можливо, нам би й того не хотілося. Буває, військовий з цигаркою, і курить одну, другу, третю… Ти розумієш, що в цьому диму сам прокурений, як шинка, але ти залишаєшся їхнім побратимом. Слава Богу, якщо так є, що тебе сприймають своїм побратимом, а не відмежовують до офіцерського складу.

- Ви не носите зброї?

- Священнослужителі на війні не є тими, хто носить зброю. Можливо, для когось це буде разючий резонанс; комусь імпонує носити зброю. Капелан найперше є священником. Відповідно до розпорядження Міністерства оборони України, ми зброї не маємо.  І це чітко сказано у Статуті військового капелана. Тому для нас створили ще одну одиницю – це помічник військового капелана – військовослужбовець, який фактично рахується охоронцем  військового капелана. 

Насамперед священник йде до військових, а не за зброєю. Дуже критично ставлюся  до того, що хтось любить хвалитися тим, що він є офіцером. Вищого звання, як священство, у мене немає.  Воно вище від генерала армії, Головнокомандувача.  І моєму священству 2000 років. Хто з нас старший? Тому кількість зірочок, чи рисочок на погонах, які дають військовому капелану, не змінить їхнього священства.  

Можемо бачити багато екранізацій про  священників, які були у протестантстві, і робили все для того, щоб  військових вберегти. Вони виносили поранених, доставляли їжу, ризикували своїм життям, але не брали в руки зброю. Так, є спеціально навчені люди, які вміють стріляти. Я вмію молитися, підтримувати людей, які є на фронті. 

- Присутність капеланів на бойових позиціях якось допомагає військовим? Ви це відчуваєте?

- Гадаю, що так. Ми зближуємося, стаємо побратимами. Це дуже потужний термін. За короткий час інша людина стає тобі як рідна. Чому так? Тому, що ми всі далеко від дому. Церква сьогодні, і завжди гуртувала своїх людей: збирала вірних, як квочка збирає курчат. Не всі готові це зрозуміти. Не всі наважуються прийти. Хтось може бути атеїстом, чи іншої конфесії – принципово не хоче йти. І змушувати до цього зовсім не треба.  Це буде надзвичайно помилковим і болючим. У випадку навіть, якщо би людина прагнула, скажімо, євреї чи мусульмани захотіли своїх духовних провідників, то військові капелани завжди мають групу, в якій спілкуються, контактують і можуть зробити запит: мені потрібно у таку-то бригаду чи батальйон рабина, і чи є тут між нами такий, хто ближчий до мене? Вже приватно сконтактовуємося через переписку і налагоджуємо контакт, щоб ця людина приїхала до  військовослужбовця з його релігійної течії.

- Є заповідь: не вбий. Як людина має долати цей бар’єр, адже в мирний час вона просто працювала, а тут покликана виконувати невластивий їй обов’язок?

- Не пригадую, хто це сказав, але чув такий вислів: що війну завжди розпочинають військові, а закінчують вчителі, інженери, прибиральники, медики… Наша армія сьогодні переживає добу відродження справжньої української армії, бо в закутках ще позалишалися представники старої радянської школи і це руйнує нас зсередини.  

Люди, більшість справді мала іншу мету, а сьогодні їм треба вистрілити в іншу живу людину.  Блаженніший Любомир Гузар колись сказав, що понад усе він мріє бути людиною. Навчитися нею бути.  Думаю, ми всі покликані бути людьми. Цей закон дає нам розуміння, що людина не хоче зла, але, коли проявляється агресія до наших сімей, коли нищиться надбане тобою середовище комфорту, затишку, місце сили, коли стирається все з лиця землі, коли ми бачимо криваві "дійства", розуміємо, що це ненормально. Людина так чинити не може.  І що тоді стає на перше місце? – ідея лицарства.  Вона сьогодні є прикрашена у пікселі  під синьо-жовтим стягом.  І ми всі, як один, розуміємо, що нашу неньку-країну треба комусь захистити.

Ми бачили у 2014 році, як  багато добровольців готові були стати в ряди оборонців, як цей потік людей доброї волі, великого серця не зупинявся. Він не зупиняється і нині, просто  у нас інколи вороже іпсо затінює це все.  Й ті, хто були призвані, стали добрими сержантами, офіцерами, солдатами...  І тема забирати життя, очевидно, є надзвичайно складною.  Спростити її та сказати, що гострих кутів немає – неможливо. З цим болем залишаться тисячі людей. Можливо, сотні тисяч людей. Як вони оберуть крокувати далі – це буде вектор їхнього розвитку. Чи це буде деградувати у їхньому внутрішньому світі, чи прогресувати? Це питання до них самих, а відтак до фахівців, які допоможуть їм виходити з цього стану. Про це говорити треба.  І чим більше – тим краще. 

Скажімо, маємо дуже гарне таїнство в церкві: сповідь, яка почасти здатна допомогти у критичних моментах.

- Чи часто військові обирають сповідь?

- Загалом, люди йдуть до сповіді і Святого Причастя. Розкажу про священника, який займався волонтерською діяльністю. Мій добрий знайомий, з великим священичим досвідом.  І він ділився враженням. Коли вони привезли гуманітарну допомогу на третю лінію і її зустріли військові, один хлопчина питає: ви священник? Отець сказав: так. Ви не повірите, я стільки часу молився, щоби зустріти священника, бо дуже хотів посповідатися.  І цей священник каже: він аж просльозився – тепер усвідомлюю, що вартувало стільки років прожити, аби заради однієї людини приїхати і допомогти їй поговорити з Богом (священник, мовби, видиме вухо Бога). Сповідь – надзвичайний простір, де ми передусім вчимося аналізувати своє життя, вчинки, дії. Ми знаходимо в собі багато відваги. Бо всім нам, очевидно, соромно, приходячи до сповіді, сказати, з чим зустрілися в житті, і програли. Але ми про це говоримо. І це дозволяє, знову ж таки, напрацьовувати кращу комунікацію з Богом. Не боятися Його, як тата, маму, які з кропивою можуть за наші проступки покарати, а насамперед це дозволяє нам потоваришувати з Ним, відчути Його підтримку; виговоритися, звільнити місце, де цей тягар набирається. Чим частіше це відбувається, тим легше людині йти до сповіді.  І тоді формати розмови настільки легкі, піднесені; зникає страх, людина все має чітко проструктуровано.

- Війна "ламає" людину… Як вона має себе зберегти не лише фізично, а й морально?

- Найбільше в цьому допомагають сьогодні  середовища, які вже створені в нашій країні. Можливо, частково і завдяки військовим капеланам – це осередки реабілітації військових, які приходять у середовища не такі, як були досі.  Їх є надзвичайно мало.  Нам треба перебирати моделі тих військових формувань інших країн, які це вже мають. Тобто військовий не одразу їде додому, не відразу зустрічається зі звичним побутом міста чи села. Він є в місці, де його чують, де з ним спілкуються, де він зустрічається зі своїми рідними; залишається військовим, але вже не воює, не мусить перезаряджати автомат, де він не прислухається до прильотів, чи до звуку дронів. Проте він несе військову службу. Очевидно, там є багато фахових людей, які спостерігають за ним, намагаються йому допомогти і так поетапно він виходить із складних станів.

Це процес не одного дня.  Нам не буде легко повернутися всім у звичний ритм – такий, який був до 2014 року.  Потрібно з цим справлятися, і тут є фактор мого "я". Він нікуди не зникає. 

Також для сімей є такі осередки. Передбачені, наприклад, по лінії УГКЦ таборування, різні поїздки.  Матимемо гарну подію 19-20 вересня у Зарваниці, де з’їжджатимуться військові капелани,  ветерани; сім’ї, в яких є загиблі Герої... Усі зберуться у середовищі молитви. Буде багато знайомств чи то за сніданком, чи за обідом, чи, йдучи прощею… Після молитви люди мають багато часу, щоб поспілкуватися. Вони говорять про  звичайні речі; не вживаються мудрі психологічні і філософські терміни. Лише про життя. 

- Як думаєте, збільшиться кількість віруючих після війни?

- Не можу до кінця так сказати. Бувають різні варіанти. Хтось може й озлобитися.  Проте є багато військовослужбовців, які  бачать для себе нову перспективу: йдуть до церкви. Є такі, що постійно в церкві.  Знову ж таки: військова частина передбачає розпорядок дня, графік і чергування. І в силу обставин хтось може не приходити.  Але багато хто зневірюється.  Ми мали неприємний досвід. На початку мого служіння після підписання контракту нами керував командир-атеїст, і йому капелан був зовсім не потрібен. Напевно, що за все своє життя я більш зневажливого спілкування не мав. Воно було дуже коротке, з матюками.  І це було вкрай огидно. Думаю, про ці речі свідчити треба, бо маємо насамперед розуміти, що перед нами людина. Неважливо якого вона віросповідання, віку. Повинні вчитися взаємоповаги, оскільки наше військо має добру історичну тяглість від Січових Стрільців, з середовища яких ми отримали багато відомих постатей в Україні, зокрема, духовенства. Багато визначних осіб, які проявили себе в мистецтві; музикантів, письменників, художників, громадських діячів; просвітителів.  І я гадаю, що нова українська армія покликана у своєму середовищі народжувати також майбутніх просвітителів для тих поколінь, які прийдуть після нас, бо їм цю країну далі вберігати, розвивати. 

- Що через війну ніколи не повернеться до людини (довіра, небажання сприймати чужі промахи…)?

- Я більш позитивно налаштований. Час лікує рани і зцілятиме їх. Що ми не повернемо до кінця? – це очевидно стан після поранення. А він може бути і душевний, тобто внутрішній, і тілесний. Ми не можемо повернути ногу, якщо її відірвало… Можемо замінити її: ногу чи руку завдяки новітнім технологіям. Медицина сьогодні на це здатна. Загоїти місця, де болить, до кінця  не зможемо.  Рубці будуть про це нагадувати. 

Але етап поколінь перейде, і ми побачимо, що люди про це знатимуть як про історичні факти. Нас так, аж настільки не болить, скажімо, період козацтва. Але ми про це знаємо. Нас болять програші; від виграшів радіємо. 

- А як змінить війна наше суспільство? Звідки черпати терпимість?

- Терпимість потрібно загалом плекати в собі. Можна подивитися в катехизм і побачити, як звучать плоди Святого Духа: довготерпеливість, радість, мир… Довготерпеливість – не йдеться, що треба терпіти, коли болить (взяли руками гарячу сковорідку і будемо терпіти – з того щось добре вийде? Ні. Клітини шкіри відімруть, будуть опіки).

Маємо навчитися довготерпеливості, яка є водночас і в любові, і в мирі.  Без внутрішнього миру не зможемо  досягнути прогресивних злетів, успіхів. Але перспектива нашого суспільства є дуже великою. Бачимо, як розвивається мистецтво всупереч війні, не здаються логістичні компанії всупереч тому, як їх атакують. Ми всі продовжуємо жити навіть через те, що зросли ціни на пальне…

Не все, що нас оточує, нам потрібно. Якби людина зібрала необхідні речі в одному місці, вона побачила б, що вони не зайняли б і однієї шафи. І цього вистачає для комфортного життя.  Однак постійно хочеться кращого, піднятися вище – така специфіка нашого життя. Завжди прагнемо чогось досягнути, розвинутися, вдосконалити свій фах. Ми до цього покликані Богом. Адже Бог у рядках Святого письма Старого Завіту говорить: множтеся, наповнюйте землю. І власне це наповнення – не лише про передавання спадкоємності, дітородження, а також і вміння залишити по собі добрий слід. 

- Чи були свідчення військових, мовляв, відчував настільки Божу присутність в критичний момент, і що саме Господь мене врятував?

- Був один випадок, який добре пам’ятаю. Спілкувався з військовим дуже довго. Стояв весняний вечір.  Він мені розповідав про те, як йому було складно загалом познайомитися з християнством. Християнином він був лише номінальним. І коли він поспілкувався з одним військовим капеланом, то відкрив для себе розуміння Божої Особи зовсім по-іншому. Перебуваючи на позиції, спробував молитися як відчував – це називається молитва серця. Дуже важливо відкривати для себе такий формат молитви, бо ми тоді максимально щирі: можемо радіти, і цією радістю ділитися з Богом. Можемо плакати, бо в нас є смуток, якісь труднощі. Можемо бути перед вибором і не знати, на яку дорогу повернути, тобто перебувати у певному невіданні; можна бути розгніваним. Він, як тільки міг, які слова знав – говорив по-різному  й так молився. А коли після цього, кудись заходив, постійно відчував, що його ніби хтось тримає у своїх обіймах. Це було його таке свідчення. По собі знаю: у мене був такий стан шоку (при вказаному вище командирі), що просто хотів втекти і кажу сам собі: ти чого сюди прийшов?  І відповідаю, бо хотів бути військовим капеланом, послужити як священник для військових. Тож служи, у чому проблема? Сам себе запитую: що маєш робити? Молитися, то йди молися. Це була 21 година.  І я тоді вийшов з машини й пішов до каплиці. У той момент ввечері відслужив Літургію. Пригадую, які були тоді відчуття – настав спокій. Так само, як вода в душі після важкого дня обмиває тіло, таке відчуття було цього спокою. І після того вже не так гостро сприймалися всі ці речі. А далі пішла активна праця в служінні, розмовах. І так дотепер…

Хай Всевишній береже кожного військовослужбовці, і Україну.